28/30 | Байдужість та забуття

Сьогодні під час заняття випадково зайшла мова за страхи. Й от, коли учениця запиталася мене, а чого я найбільше боюся, то я відповіла цитатою із “Винних зорей” Джона Гріна.

Забуття.

Те, чого найбільше боявся Августус. Учениця згадала ту розмову й запиталася, хто ж тоді мав більше рації? Августус чи Хейзел, яка відповіла, що нема різниці, скільки людей тебе пам’ятають зараз, бо колись настане такий час, коли не залишиться нікого, щоб взагалі щось пам’ятати з усіх сотень років нашої записаної історії. Далі трохи перефразую легендарну промову Августуса:

Життя – це лише вигук у порожнечу і забуття неминуче. Ми всі приречені, й настане такий день, коли вся наша праця перетвориться на пил, а Сонце проковтне єдину Землю, яка в нас є…

Насправді, я погоджуюся з обома персонажами. Але оцей страх забуття на підсвідомому рівні є у всіх. Страх байдужості. Непотрібності.

Кожен бореться із цим страхом по-своєму. Людина, як соціальна істота, потребує оце визнання з боку інших. Друзі, сім’я, колеги, статус у суспільстві, репутація – класичний набір. А комусь треба визнання на рівні країни чи навіть світу.

Навіть якщо людина того не визнає. Якщо ти пишеш кілька слів у твітер чи фейсбук та натискаєш кнопку опублікувати, тільки не кажи, що не усвідомлюєш, що це побачить іще хтось, крім тебе. Тільки не кажи, що тобі байдуже, якщо хтось випадковий це прочитає та буде знати. Ось так, хтось такий ти існує і він має таку думку.

Тому так воно і називається. Соціальна мережа.

Зайшла мова і за всесвітнє визнання. Як так стається, що письменники прославляються на весь світ, але аж після смерті? Здається, десь я вже писала, чому ця думка хибна. Ніби писав-писав все життя у шухляду, а потім нащадки знайшли і опублікували. Достатньо піти й почитати біографії цих письменників, щоб переконатися, що вони не просто публікувалися за життя, а навіть були досить популярними. Знову ж таки, вся справа у масштабах – чи була у них слава на своє місто, країну чи весь світ.

Ця потреба соціалізуватися є в людській натурі. Це те, що зробило з нас цивілізованих людей. Те, що дало нам мову.

Потреба передавати інформацію.

А що ж тоді таке байдужість та забуття? Коли наша інформація нікому не потрібна. Коли сигнали не знаходять свого приймача.

Advertisements

20/30 | Товстий зошит. Агота Крістоф. Цитати

Передивлялася файл із цитатами, які я робила колись ще на своєму старому Кіндлі (тому, який потім розчавила). Років два-три тому щось таке на мене найшло, що почала виписувати цитати – спершу в блокнот, а тоді зберігала в читалці. Той файл ще треба буде переглянути, бо там справді багато цікавого. Одразу згадаю, які хороші книги колись читалися, і про які, може, варто було б розписати в рецензіях.

А сьогодні напишу кілька цитат із книги Аготи Крістоф “Товстий зошит”, датовані 24-25 серпня 2012 року. От теж чому мені цікаво вести статистику прочитаного онлайн, бо завжди можна взнати точну дату, коли я читала ту чи іншу книгу.

Якщо описати сюжет одною фразою, то це історія про двох близнюків під час Другої світової війни.

Під час обіду Бабуся каже:
– Ви зрозуміли. Притулок і їжу треба заробити.
Ми говоримо:
– Не в цьому справа. Працювати важко, але ще важче нічого не робити і дивитися, як хтось працює, – особливо якщо це літня людина.
Бабуся усміхається:
– Сучі діти! Значить, ви мене пожаліли?
– Ні, Бабусю. Нам просто стало соромно.

Ця книга дуже дивакувата, часами важка і навіть трохи шокує.

Від довгого повторення слова поступово втрачають свій сенс, і біль, який вони несуть у собі, стихає.

Вона складається з трьох частин.

– Чому ви відразу ж не допомогли мені?
– Ми хотіли подивитися, як ти виплутаєшся.
– Що я могла зробити проти трьох здорових хлопців?
– Жбурнути їм відро в голову, роздряпати лице, дати ногою по яйцях, кричати, волати. Або втекти і повернутися потім.

Майже до самого кінця я не знала, чим все закінчиться.

– Ми не любимо приймати подарунки.
– Це чому ж?
– Тому що не любимо дякувати.

Кілька разів виявлялося, що все абсолютно протилежне до того, що я щойно думала.

– Як тепер жити?
– Як раніше. Й далі вставати вранці, лягати ввечері і робити все, що потрібно робити в житті.
– Так буде довго.
– Можливо, все життя.

Ця книга підриває мозок в прямому розумінні цього слова.

Я переконаний, Лукасе, що всяка людська істота народжується, щоб написати книгу, і ні для чого іншого. Не важливо, геніальну або посередню, але той, хто нічого не напише, – пропаща людина, він лише пройшов по землі, не залишивши сліду.

Якщо ви досі її не читали, то дуже рекомендую. “Товстий зошит” Аготи Крістоф – це перше, що мені спадає на думку, коли треба порадити комусь якесь чтиво.