Життєвий цикл проекту

Залізла я розгрібати стару поштову скриньку в пошуках одного вебсайту, де колись ще певно у 2009 році публікувала якісь свої фанфіки, а виявляється, що той вебсайт перестав існувати 1 жовтня 2014 року. І чому я не згадала про нього на рік швидше? Добре, що в мене ще зберігся рукописний екземпляр фанфіку, бо навряд чи я зараз згадаю, де тоді зберігала текст і чи зберігала взагалі.

Позгадувала і перейшлася ще по інших сайтах, де тоді реєструвалася, і так само майже всі посилання вже давно не актуальні. Проекти віджили своє та перестали існувати.

А скільки ще п’ять років тому було цікавих українських літературних форумів та вебсайтів? І де всі вони зараз? А просто форуми? Де? Куди поділися? Які з них залишилися? І як довго проіснують ті, які є зараз? Ще рік-два і теж позакриваються?

Так само і з блогами. Скільки разів я починаю вишукувати україномовні блоги, а виявляється, що багато з них вже рік-два-три як перестали оновлюватися. А перед тим “пожили” від сили, може, три роки.

Навіть з моїх власних проектів багато вже закинула. Старі блоги, форуми. Жоден із старих моїх проектів не проіснував довше двох років. Кидати їх було просто – я заводила іще один новий блог чи іще один новий форум, і про старі вже не згадувала. Лише з цим блогом я вже вирішила, що не хочу його закидати і навіть якщо буде довга пауза в ефірі, то повертатися буду сюди, а не заводити нову сторінку.

Для того, щоб розвинути будь-який проект з нуля, треба п’ять років. Такий його життєвий цикл. І чи проживе проект довше, залежить від того, яку він буде давати віддачу. Для форуму – це, безперечно, багато активних дописувачів. Для блогу – читачі та коментарі. Для бізнесу – прибуток, а для вебсайту – трафік. Якщо є така віддача, то проект може вже певний час побути й без нагляду, повертатися до нього легше навіть після невеликої перерви. Але ті перших п’ять років потрібні для того, щоб проект наповнити суттю, дати йому поживи у вигляді статей, інформації, популярності і чого там іще. І якщо це все добре приживається, то проект може жити своїми власними силами і треба буде хіба що періодично його підживлювати чи трохи коригувати його шлях.

Звичайно ж, я тут трохи все спрощую. Будь-яким проектом треба займатися і через десять років, і двадцять. Але можна погодитися, що набагато простіше працювати над проектом, який принаймні вже сам себе окуповує.

Advertisements

28/30 | Байдужість та забуття

Сьогодні під час заняття випадково зайшла мова за страхи. Й от, коли учениця запиталася мене, а чого я найбільше боюся, то я відповіла цитатою із “Винних зорей” Джона Гріна.

Забуття.

Те, чого найбільше боявся Августус. Учениця згадала ту розмову й запиталася, хто ж тоді мав більше рації? Августус чи Хейзел, яка відповіла, що нема різниці, скільки людей тебе пам’ятають зараз, бо колись настане такий час, коли не залишиться нікого, щоб взагалі щось пам’ятати з усіх сотень років нашої записаної історії. Далі трохи перефразую легендарну промову Августуса:

Життя – це лише вигук у порожнечу і забуття неминуче. Ми всі приречені, й настане такий день, коли вся наша праця перетвориться на пил, а Сонце проковтне єдину Землю, яка в нас є…

Насправді, я погоджуюся з обома персонажами. Але оцей страх забуття на підсвідомому рівні є у всіх. Страх байдужості. Непотрібності.

Кожен бореться із цим страхом по-своєму. Людина, як соціальна істота, потребує оце визнання з боку інших. Друзі, сім’я, колеги, статус у суспільстві, репутація – класичний набір. А комусь треба визнання на рівні країни чи навіть світу.

Навіть якщо людина того не визнає. Якщо ти пишеш кілька слів у твітер чи фейсбук та натискаєш кнопку опублікувати, тільки не кажи, що не усвідомлюєш, що це побачить іще хтось, крім тебе. Тільки не кажи, що тобі байдуже, якщо хтось випадковий це прочитає та буде знати. Ось так, хтось такий ти існує і він має таку думку.

Тому так воно і називається. Соціальна мережа.

Зайшла мова і за всесвітнє визнання. Як так стається, що письменники прославляються на весь світ, але аж після смерті? Здається, десь я вже писала, чому ця думка хибна. Ніби писав-писав все життя у шухляду, а потім нащадки знайшли і опублікували. Достатньо піти й почитати біографії цих письменників, щоб переконатися, що вони не просто публікувалися за життя, а навіть були досить популярними. Знову ж таки, вся справа у масштабах – чи була у них слава на своє місто, країну чи весь світ.

Ця потреба соціалізуватися є в людській натурі. Це те, що зробило з нас цивілізованих людей. Те, що дало нам мову.

Потреба передавати інформацію.

А що ж тоді таке байдужість та забуття? Коли наша інформація нікому не потрібна. Коли сигнали не знаходять свого приймача.

2/30 | Що ми усвідомлюємо у квітні

Сьогодні 2 квітня, як виявляється, Всесвітній день визнання аутизму. Багато говорять і пишуть про те, як треба розуміти цих людей, їхнє життя. Багато гарних фотографій людей у блакитному. Звіти про проведені заходи, флешмоби і зустрічі. Власне про аутизм в мене в стрічці новин сьогодні було лише відео з соціальною рекламою, де 2 хвилини “заганяли” молоденьких матусь питаннями і півхвилини говорили гасло цього дня “ми такі як всі” та муляли очі написами на чорному фоні “побач”, “зрозумій”. Хоча мені б було набагато більше користі від справжньої інформації про те, що це таке і що з тим робити, як допомагати свідомо.

Про аутизм, а точніше одну з його форм – синдром Аспергера, я знаю лише з художньої літератури та фільмів. Колись я читала дуже відому на цю тему книгу “Дивний випадок із собакою вночі”, яку до речі адаптували для сцени, показують на Бродвеї і вже навіть збираються екранізувати. Я часто читаю відгуки про цю книгу як таку, яка досить достовірно показує буденні проблеми людини з аутизмом, її світосприйняття. І тут ще такий нюанс, що синдром Аспергера – це так званий високофункціональний аутизм. Тобто такий, який майже не заважає адаптуватися у суспільстві. Ну тобто заважає, але все не настільки критично.
Continue reading “2/30 | Що ми усвідомлюємо у квітні”