Курс лекцій “Карти сенсів” професора Джордана Пітерсона

Весь минулий тиждень я тільки тим і займалася, що морочилася з фотошопом, який не хотів встановлюватися, та слухала лекції професора психології Торонтського університету Джордана Пітерсона, про якого вже згадувала раз у блозі та кілька разів в соцмережах. Лекції можна переглянути на ютуб каналі професора Пітерсона ось тут.

Якщо сформулювати у двох словах, то цей курс про те, яким чином формуються вірування людей, міфологія та ритуали, і як це все пов’язано із функціями мозку та еволюцією поведінки людини. Насправді ж я отримала від лекцій набагато більше від заявленого у цьому короткому синопсисі. Я навіть трішки шкодую, що вмикала їх фоном і не маю конспекту, бо зараз хочу написати про це у блозі, а думки розлітаються в різні боки, і я не знаю, яку хапати першою. Continue reading “Курс лекцій “Карти сенсів” професора Джордана Пітерсона”

Advertisements

Когнітивні викривлення та спогади

Перечитувала я на вікіпедії статтю про когнітивні упередження. Якщо в двох словах, то це така штука, коли наш дурний мозок примушує нас викривлено сприймати чи оцінювати інформацію. Список там довжелезний і доволі цікавий. Деякі моменти мені вже були знайомі із книг Асі Казанцевої. Зокрема те, що людина схильна зазвичай шукати інформацію, яка буде підтверджувати її точку зору. Інше здивувало, бо такі речі здаються зовсім звичними, бо “всі так роблять”, тому якось ніколи не спадало на думку, що така поведінка насправді ірраціональна.

Було там і багато упереджень, пов’язаних з пам’яттю та спогадами. От я й вирішила перевірити на достовірність деякі свої спогади, зокрема ті, які маю задокументовані. Одним словом, я сіла перечитувати старі переписки вконтакті.

Так я натрапила на одну сварку, що трапилася ще на першому курсі. З написаного так здається, що тоді ми здавали якісь там лабораторні роботи, а я доволі активно всім з тим допомагала. В якийсь момент мені це набридло, в мене був поганий настрій, і коли мені вкотре написала одна із одногрупниць з проханням зробити для неї лабу, я відмовила. Далі в моїх спогадах досить чітко вимальовується те, як одногрупниця на мене напала з претензіями та погрозами за відмову допомогти. Насправді ж, претензії там справді були, але до того, яким тоном я це все написала. Хто б сумнівався?

Одним словом, те, що я запам’ятала із усієї ситуації, було те, як я сприйняла написані мені тоді слова (як погрозу), а не самі слова. Тому, звичайно, що цей спогад довго висів в моїй голові, мов доказ того, “як погано тоді зі мною обійшлися”. А насправді все було не так страшно і зовсім не критично.

Ось така ненадійна штука ця пам’ять. Коли я про це все думала, то згадала собі про різні експерименти якраз на цю тему. Про те, як збирали показання свідків якоїсь події і потім порівнювали з тим, що відбулося насправді і було якимось чином достовірно задокументовано. І як з’ясувалося, людина схильна додумувати до спогадів те, що їй здається правильним і логічним у даній ситуації. Це все дуже проблемна штука, особливо коли від показань очевидців може залежати доля людини, яку підозрюють у якомусь злочині. Тому дослідженням феномену ненадійної пам’яті досить активно займаються психологи, та й правники, мабуть, теж.

Цікаво, що можна не лише викривити наявні спогади, а навіть створити нові спогади тих подій, які насправді ніколи з людиною не відбувалися. Зокрема такі експерименти проводила американський когнітивний психолог Елізабет Лофтус. Дуже цікавий її виступ на TED-конференції “Elizabeth Loftus: How reliable is your memory?” (укр. субтитрів нема, але якщо дуже треба, то є російські).

Загалом на цю тему є ціла купа матеріалу, який легко знаходиться за запитами “unreliable memory” та “eyewitness testimony”.

От цікаво, а ваша пам’ять витворяла із вами отакі штуки? І як ви її на тому підловлювали?

Психологічні тести, самоцензура та порятунок світу

Останні кілька днів я займаюся тим, що заповнюю психологічний тест по КПТ. І справа навіть не в тому, що там двісті з лишком питань. Просто над кожним пунктом я так добряче замислююся, згадую собі різні випадки із життя і намагаюся припасувати до себе. І часто хочеться відповісти і так, і ні, і взагалі все навпаки. Цікаво, що і в самій інструкції до тесту написано, що можна твердження перефразовувати.

Так от, було там кілька питань про те, наскільки я прикидаюся перед іншими людьми, щоб їм подобатися (чи радше, щоб вони мене не відштовхували). І я згадала про те, як вже колись писала на тему самоцензури, зокрема тут у блозі.

Тоді я писала про те, як мимоволі почала фільтрувати себе в своїх блогодописах, щоб випадково не образити нікого занадто різкими чи категоричними думками. Мені соромно визнавати, але я навіть опускалася до того, щоб не писати свою справжню думку в рецензіях на книги і натомість дотримувалася нейтралітету. При тому всьому, що сама засуджувала інших за “політкоректність” у критиці книг.

Є такі питання, в яких не можна знайти “золоту” серединку, бо між білим і чорним не золото, а сірячина.

Хоча звісно трохи важко знову наважитися та дозволити собі писати так, як думаю. З акумульованого мною досвіду здається, що люди не дуже люблять, коли я озвучую їм свою думку. І справа часто не в самій інформації, а у її подачі. Дуже часто постфактум, коли на мене вже всі ображені, бачу, що коли я даю волю емоціям, то у співрозмовників складається враження, ніби я на них нападаю. Був навіть випадок, коли мені прямим текстом сказали, що те, що я в темі розбираюся, вони знають, але брати до уваги мою думку не будуть через те, яким тоном я її виразила.

І будь тут мудрий.

Недавно ще прослухала кілька подкастів з Невзоровим і помітила ось яку штуку. Невзоров відрізав на якийсь коментар про людей, які “несуть істину”, тим, що нема ніякої істини (з чим зрештою не можна не погоджуватися – все відносно і суб’єктивно). Але водночас сам Невзоров має свою чітку позицію, яку подає, як очевидний факт. Різниця тут напевно також в емоційному наповненні.

“Нести істину” – це один із симптомів синдрому рятівника світу, борця за справедливість, який вірить у якийсь примарний ідеал та надіється своїми вчинками привести світ до омріяної утопії. На противагу ж маємо циніка, який просто can’t deal with this shit.

Як висновок напрошується думка, що треба продовжувати робити свою справу, тільки при цьому скрутити градус емоцій та перестати думати, що “я змінюю світ на краще”.