Інтернет і брак спілкування

Більше тижня я сиділа без інтернету, бо у провайдера покрали кабелі, а в іншого один технік на весь район, який ніяк не міг до нас дійти. Й от весь цей час я думала про те, як врешті доберуся до блога і напишу допис про інтернет-залежність. Ось вже й нет є, а я нічого не пишу. За півдня переробила в мережі все, чого мені бракувало, й далі сиджу, дочитую ті книги, які почала читати, поки була оффлайн.

Звичайно ж, інтернет дуже урізноманітнює життя, але аж ніяк не замінює його. Якщо людина за інтернетом світу не бачить, то наскільки велика ймовірність, що в неї і нема нічого, окрім того інтернету? Заберіть нет, і вона буде втикати в телевізор або спати на дивані.

Один друг сім’ї недавно розповідав, як в них вимкнули світло. Каже, що нарешті з дитиною порозмовляв, бо зазвичай кожен втупиться у свій гаджет і вже не до балачок. Але я тут бачу проблему не в згубній дії технологій, а радше в браку цікавих спільних тем для розмов, самого бажання цього спілкування. Принаймні на прикладі своєї сім’ї бачу зовсім інше. Не зважаючи на те, що кожен має свій комп’ютер з необмеженим доступом до мережі, все одно щодня є потреба зібратися в одній кімнаті та обговорити, що трапилося за день, трохи попліткувати, зателефонувати родичам та обговорити всі їхні події. В нас навіть кіт не обходиться без щоденної бесіди “по душам”, коли бігає за мною з кімнати в кімнату і муркоче, або залазить на стіл і вимагає, щоб його поносили.

Спершу я хотіла написати цей допис про брак спілкування як такого, а потім подумала, що все-таки є різниця в спілкуванні з родичами, друзями чи просто знайомими. Колись я про це зовсім не замислювалася, але часто буває так, що з чужою людиною (чит. другом) будеш більше балакати, ніж із членом сім’ї, з яким мешкаєш в одній хаті. Бо для того, щоб побалакати із близьким родичем не треба напрягатися зайвий раз, кудись іти чи телефонувати. Саме тому люди часто нехтують цим спілкуванням взагалі. Бо здається, ніби воно нікуди й не дінеться, бо людина завжди поряд. А на практиці виходить по-різному.

Після цього вимушеного тижня без інтернету нічого не трапилося, світ не розвалився. Просто було незручно. Незручно, бо доводилося читати ті книги, які вже були в мене на кіндлі. Незручно, бо коли балакали про щось з мамою чи сестрою, не можна було одразу погуглити факти. Незручно, бо не могла під час занять загуглити статтю з вікіпедії чи список питань для розмовної практики. І врешті-решт написати про все це у блог.

Advertisements

Поговоримо [не] серйозно

Знаєте, що мене задовбало? Коли намагаєшся із дорослою людиною поговорити на серйозну тему, а вона переводить все на жарт. Сьогодні трапилася на фейсбуці одна дурна і беззмістовна переписка з працівником одного літ. журналу. І весь час в мене було нав’язливе враження, що по той бік екрану сидить підліток, який вперто не бажає визнати свою помилку і на кожну мою фразу кидає аби-яке повідомлення в дусі “мі-мі-мі. життя прекрасне” і щоб смайликів побільше.

Ну, гаразд. Можливо, десь я трохи перебільшую – смайлик був тільки один. Але такий шаблон спілкування помічаю в своєму оточенні вже давно і нав’язливо часто. Як тільки тема розмови виходить за межі зони комфорту і здалося б подискутувати серйозно, люди роблять крок назад і ображаються на таку “злюку”, яка псує всім настрій. Чи це в них такий позитив на вічному автопілоті, чи пофігізм? Не знаю. Але легко, мабуть, так жити, не бачачи того, скільки довкола серйозних проблем. А якщо не бачити, то й вирішувати нічого не треба.

Мені б так…. >__<

п.с. Потім розмова продовжилася і мені спробували навести нагуглені нашвидкуруч аргументи із якогось інформаційного сайту. Але я колись працювала копірайтером і знаю, як такі статті пишуться. Чекаю, що мені іще напишуть. Якщо щось, то буде допис власне на тему тої розмови.

Життєвий цикл проекту

Залізла я розгрібати стару поштову скриньку в пошуках одного вебсайту, де колись ще певно у 2009 році публікувала якісь свої фанфіки, а виявляється, що той вебсайт перестав існувати 1 жовтня 2014 року. І чому я не згадала про нього на рік швидше? Добре, що в мене ще зберігся рукописний екземпляр фанфіку, бо навряд чи я зараз згадаю, де тоді зберігала текст і чи зберігала взагалі.

Позгадувала і перейшлася ще по інших сайтах, де тоді реєструвалася, і так само майже всі посилання вже давно не актуальні. Проекти віджили своє та перестали існувати.

А скільки ще п’ять років тому було цікавих українських літературних форумів та вебсайтів? І де всі вони зараз? А просто форуми? Де? Куди поділися? Які з них залишилися? І як довго проіснують ті, які є зараз? Ще рік-два і теж позакриваються?

Так само і з блогами. Скільки разів я починаю вишукувати україномовні блоги, а виявляється, що багато з них вже рік-два-три як перестали оновлюватися. А перед тим “пожили” від сили, може, три роки.

Навіть з моїх власних проектів багато вже закинула. Старі блоги, форуми. Жоден із старих моїх проектів не проіснував довше двох років. Кидати їх було просто – я заводила іще один новий блог чи іще один новий форум, і про старі вже не згадувала. Лише з цим блогом я вже вирішила, що не хочу його закидати і навіть якщо буде довга пауза в ефірі, то повертатися буду сюди, а не заводити нову сторінку.

Для того, щоб розвинути будь-який проект з нуля, треба п’ять років. Такий його життєвий цикл. І чи проживе проект довше, залежить від того, яку він буде давати віддачу. Для форуму – це, безперечно, багато активних дописувачів. Для блогу – читачі та коментарі. Для бізнесу – прибуток, а для вебсайту – трафік. Якщо є така віддача, то проект може вже певний час побути й без нагляду, повертатися до нього легше навіть після невеликої перерви. Але ті перших п’ять років потрібні для того, щоб проект наповнити суттю, дати йому поживи у вигляді статей, інформації, популярності і чого там іще. І якщо це все добре приживається, то проект може жити своїми власними силами і треба буде хіба що періодично його підживлювати чи трохи коригувати його шлях.

Звичайно ж, я тут трохи все спрощую. Будь-яким проектом треба займатися і через десять років, і двадцять. Але можна погодитися, що набагато простіше працювати над проектом, який принаймні вже сам себе окуповує.