Prompt-ПТ | clean – чистий, охайний

Пригадуєте, як я колись розповідала про те, як писати малу прозу? От, “не минуло й року”, як я вирішила сама прислухатися до власних порад.

Ідея така. Кожної п’ятниці я буду вибирати собі навмання якусь тему і писатиму невеличку мініатюру. Подивимося, що з того вийде. ❤

А теми для промптів я буду брати із двотомника Балла. Тому попереджую, що назви таких дописів будуть трохи дивними.


Надя завжди вставала о п’ятій ранку, щоб помити ванну. Сама думка про те, що за ніч на білому кахелю розмножилися мікроби та бактерії, не давала їй спати та відганяла сон ліпше від будь-якого будильника. Спершу Надя набирала трохи води на саме дно ванни. Сантиметрів на п’ять – не більше. Тоді розчиняла у воді дві кришечки засобу для миття та столову ложку гліцерину – рецепт, який вона вичитала на інтернет форумі. Прибирати приміщення завжди треба починати зверху і рухатися донизу. Кахель, дзеркало, поличка під дзеркалом, тримачі для рушників, умивальник, сама ванна і під кінець підлога . Далі все змивається чистою водою – двічі простою, один раз із додаванням півсклянки оцту. Звісно, що для плитки та дзеркала, так само як і для підлоги повинні бути окремі ганчірки, які одразу після прибирання викидаються. Коли ванна чиста, всі поверхні іще раз протираються ганчіркою, змоченою в алкоголі.
Надя добре відпрацювала свій ритуал і справлялася з усім за сорок пять хвилин. Закінчувала якраз за пятнадцять хвилин до того, як мав прокинутися Максим.
Від чоловіка Надя свою звичку приховувала. Інакше він знову скаже їй піти до психотерапевта. Цього жінка не хотіла, бо й так добре знала результат такого походу. Лікар знову випише антидепресант, а Надя й далі прибиратиме кожного ранку ванну, тільки трохи веселіше.
А потім буде психотерапія. Як і минулого разу, кожної п’ятниці Надя буде розповідати пану Кравчинському про свої почуття та як мама не любила її у дитинстві. Тоді він знову розповість їй про “коупінг” механізми та дасть додому заповнювати оберемок тестів. Тільки цього разу їй це не допоможе.
Надя протерла дзеркало вологою ганчіркою, від якої пахло чимось хімічним та цитринами. Вона поглянула на своє втомлене бліде обличчя з тривожною зморшкою на переніссі та згадала, з чого все почалося.

Назарчику було три роки. Одного дня він повернувся з дитсадка незвично спокійним та задуманим. Під вечір у малого піднялася температура під сорок градусів. Півночі Надя сиділа поряд з синочком, обтирала малюку оцтом крихітні ніжки та долоньки. Максим пропонував підмінити її, щоб Надя трохи поспала, але її ніби привязало невидимими кайданками до ліжечка її кровинки. Коли о першій ночі в Назарчика почалися судоми, батьки не на жарт перелякалися та викликали швидку.
– Фебрильні судоми, – заспокоїв лікар вже у приймальній залі лікарні. – У маленьких дітей таке часто буває при високій температурі. Не переймайтеся.
Решту ночі Надя провела в коридорі лікарні на старому скрипучому кріслі, обтягнутому подертим дермантином. Коли зранку вони повернулися додому, Надя занесла сплячого Назарка у дитячу кімнату, поклала його у ліжечко та пішла мити ванну.

Вода із дзюрчанням зникла в каналізаційній трубі. Надя заткнула злив та знову відкрутила кран.
Максим не одразу помітив нову звичку Наді. А коли звернув на неї увагу, то спершу навіть зрадів такій хазяйновитості своєї дружини. З часом вже й для нього стало рутиною спостерігати за тим, як Надя кожного вечора по дві години натирає до блиску плитку у ванній кімнаті. Коли ж його мама, погостювавши в них одного разу на Зелені свята, зауважила, що, може, це не зовсім нормально, Максим навіть на неї пригримнув. Ну, чим собі людина не розважається? Кому яка різниця? Мама поїхала додому ображена, а думка все ж таки засіла Максиму у голову.
А тоді був психотерапевт. Тільки цього разу його не буде. Не допоможе.

– Чим це ти тут займаєшся?
Голос Максима видьоргнув Надю із задуми. Вона розгублено поглянула на чоловіка, який прихилив двері ванної кімнати та сонно позіхав собі у долоню.
– Я руки мила, – Надя закрутила воду та потягнулася за рушником. – Ти так рано встав.
– Хотів пошвидше сказати тобі доброго ранку.
Надя посміхнулася і встала навшпиньки, щоб поцілувати чоловіка.
– Доброго ранку.
– І тобі дорого ранку, крихітко, – сказав Максим, лагідно провівши рукою по круглому животу дружини.

Advertisements

NaNoWriMo, мала проза та критика

600_440067767

Цього року я сумнівалася, чи підписуватися на NaNoWriMo, і навіть ледь про нього не забула. Але першого листопада трапилося мені оголошення про початок забавки на інстраграмі, тож я відкрила новий гугл документ і почала писати. Спершу я спробувала імпровізувати і за два дні навіть вигадала якусь зав’язку та конфлікт, але зрозуміла, що з тою ідеєю навряд чи мене вистачить на цілий місяць. Тому знайшла в блокноті колись давно розписаний план сюжету для стімпанк новели за мотивами одної форумної рольової, вибрала для персонажів імена і вже третій день пишу її. Якщо комусь цікаво слідкувати за моїми успіхами, то на блог я повісила віджет НаНо, який показує кількість написаних слів, і ще майже щодня я пишу про це в твітер. До речі, на сайті НаНо є форуми по регіонах, і в українському зараз трохи менше сотні письменників-графоманів. Якби комусь іще було цікаво долучитися до забавки, то ось мій профіль, додавайтеся у Writing Buddies. Continue reading “NaNoWriMo, мала проза та критика”

Внутрішній цензор, довгі статуси в фейсбуці та блог

to-blog-or-not-to-blog

Коли я лише починала вести свій перший блог у далекому 2008, то якось не задумувалася, хто мої дописи буде читати, тому писала все підряд. Про випадки із студентського життя, думки, емоції. Було кілька “проколів”, коли мене підловлювали на надмірній критиці люди, яких знала в реалі. Але мені було байдуже, та й було це, страшно згадати, аж один раз. Зрештою, навіть зараз я люблю казати, що якщо виникає бажання приховувати свої думки, то проблема не в тому, що хтось щось подумає, а в тих думках, які певно варто переосмислити.

А потім в якийсь момент в мене з’явився внутрішній цензор. Я видалила багато дописів, потім видалила той свій найперший щоденник на ліру, через півроку про все пошкодувала та повернула з архівів, але багато дописів все одно втратилися. Навіть в моєму наступному блозі на жж багато дописів приховано. Повертати в публічний доступ їх я не збираюся, бо написані вони були у не найкращий період в моєму житті. Занадто багато там образи та негативу.

Після того я стала якоюсь аж занадто обережною в своїх думках та висловлюваннях. Кілька разів перечитую написане і думаю, чи ніхто на це не образиться. Переймаюся надміру критичними коментарями. Хоча й не пишу нічого аж такого. Не дозволяю собі. Звідки це взялося? Не розумію.

Натомість “на емоціях” я дозволяю собі писати в фейсбук, хоча кожен такий довгий статус сам по собі мав би йти у блог. Там багато цікавих думок, які мені б не хотілося загубити. Деякі з цих статусів я навіть перекидаю у чернетки, хоча можна було б одразу публікувати дописами.

Крім цього, якби я не думала десять разів, чи варто щось публікувати, то писала б набагато частіше. Все одно в результаті ті дописи, які мене найбільше “мучили”, або взагалі не викликають ніякої реакції, або навпаки мають позитивні відгуки.

Класичний випадок для психотерапевта. Є над чим працювати.

Недавно на цю тему писала Яна Франк, але в контексті, що зле так сильно прив’язуватися до думки читачів. У тому сенсі, що не варто очікувати, що комусь блог буде потрібний більше, ніж самому блогеру. Не треба писати заради визнання. А якщо захочеться потім блог видалити, то не ображатися, якщо ніхто з читачів не хапає за руки та не відмовляє. Бо писати чи не писати – це особиста справа кожного.

Блог – це щось середнє між сайтом та щоденником. Сам сенс в тому, щоб там було трохи особистого від автора. Цей блог я починала з думкою, що тут буде все тільки “серйозно”, хоча тепер бачу, що потребую писати про буденне і не серйозне, не так сухо. Зрештою, якби в мене з самого початку не було такої потреби, в мене би й самого блогу не було. Одним словом, теги “блог” та “буденне” в мене вже є, тепер буду їх чимось наповнювати.