Про гугл, критичне мислення та метеликів

В мене є така хороша звичка завжди все гуглити. Щоразу, коли натрапляю на якусь новину чи просто інформацію, яку хочеться прокоментувати чи поширити, в першу чергу я йду в гугл, перевірити, а чи справді це так. А якщо виникає якесь питання, то я буду його гуглити вздовж та впоперек, щоб воно не звучало ну вже зовсім тупим, коли прийду з ним на квору чи реддіт. Типу, щоб не було за що сказати мені “Тебе що в гуглі забанили?”. І найчастіше я таки сама знаходжу відповіді на ті свої тупі чи не дуже питання, так що відпадає будь-яка потреба ще кудись іти і в когось просити допомоги.

Це відголоски мого перфекціонізму та страху перед помилками. В минулому був за мною такий гріх, що я, якщо вже мала якусь точку зору, то відстоювала її фанатично. А кожна нова інформація була для мене ледь не “прозрінням”. Я була тоді дуже довірливою, а життя ще не навчило мислити критично. Коли згадую себе з тих часів, то часто соромно за ті стереотипи та хибні переконання, які так тоді захищала.

На моє щастя, була тоді в мене іще одна противна риса характеру. Мені не було достатньо просто мати свою точку зору, яку я вважаю правильною. Мені треба було знати на цю тему все. І я копала, копала, поки не докопувалася до логічних помилок та “прірв у знаннях” (як любив казати один мій викладач) тих, хто скормлював мені ті “істини”.

Отаке цікаве спостереження. Якщо достатньо довго та ретельно досліджувати помилкове вчення, навіть без розглядання протилежної точки зору, можна побачити, наскільки сама його суть суперечить тій обгортці, в якій воно подається. Можливо, саме тому й жартують, що найшвидший спосіб стати атеїстом – це прочитати Біблію.

Після того, як я ось так кілька разів розчарувалася в своєму світогляді, то навчилася з підозрою читати заголовки в інтернеті та, перед тим як формувати свою думку, цікавитися, а що там про це пишуть і які взагалі аргументи “за” та “проти”.

З тою купою інформації, яка щодня з’являється в інтернеті, дуже легко начитатися “розумних” статей та почати вважати себе експертом в тому, про що насправді маєш дуже приблизне поняття. Цікаво, що про проблему аналогічну й водночас протилежну писав Карл Саган в своїй книзі “Світ, наповнений демонами”. Там він розповідав про свою розмову із одним таксистом – людиною простою, але дуже допитливою та начитаною. Цей таксист хотів розбиратися в науці, але з доступної інформації мав лише псевдо-наукові телепередачі та літературу для масового споживача. Там проблема полягала в тому, що людина не мала звідки взяти хорошу та легку для сприйняття наукову інформацію. З того часу Карл Саган та його послідовники зробили дуже багато для популяризації науки. Було написано багато книг, зроблено науково-популярних фільмів. Вся ця робота й досі триває і, мабуть, ніколи не завершиться.

Тепер проблема вже в тому, що інформації занадто багато і треба вміти її фільтрувати. Треба вчитися мислити критично та розпізнавати зернятка правди серед купи мотлоху. Цьому своїх читачів намагається навчити Ася Казанцева. В неї навіть назва книги дуже влучна – “В інтернеті хтось помиляється!”. І теми розділів, мов на замовлення: ГМО, вакцинація, веганство, еволюція проти креаціонізму. Дуже тішить мене в цій книзі, що до кожного розділу є список використаних джерел із 30-40 позицій.

Таких книг має бути набагато більше! І я з острахом підозрюю, що на ринку україномовних книг наразі, крім Казанцевої, нема кого іще почитати. Принаймні гугл мені тут підказує, що ані Карла Сагана, ані Ніла Деграсс Тайсона українською ще не перекладали. Про Гітченза з Докінзом я навіть на згадую. Не знаю, що б то мало трапитися, щоб їх у нас видали.

Зараз я підписана ще й на двох ютуберів, які також займаються розвінчуванням стереотипів. Впевнена, що аналогічних каналів є набагато більше, але я наразі дивлюся лише ось ці. Перший канал англомовний – Myles Power. Другий російськомовний – TrashSmash. З того другого каналу особливо раджу переглянути відео про інтернет-піратство. Я захоплююся такими людьми, в яких є достатньо розуму та витримки, щоб рятувати цей світ від дурості.

А починався весь цей допис з того, що я хотіла розповісти про метелика бражника, якого побачила сьогодні в своєму дворі. Таких ще називають метеликами-колібрі. Вперше цього диво-звіра я побачила років 15 чи 20 тому в Ужгороді і тоді, мала та наївна, подумала, що то справді колібрі. А коли вдруге за життя трапилася мені така нагода, я не розгубилася і зробила відео з наміром запитатися на реддіті, що це таке. Ну, а що було потім, самі можете здогадатися. -___-”

Advertisements

Що за проблема з Гаррі Поттером і релігією?

horns-landscape
Деніел Редкліфф у ролі Іга з фільму “Роги” по мотивам однойменного роману Джо Хілла (а не те, що ви подумали)

Одного разу учениця розповідала мені про те, як в молодших класах на уроках з християнської етики їм розказували, які погані книги про Гаррі Поттера. Мовляв, вони суперечать десятьом заповідям. Я трохи розпиталася і взнала, що конкретно там малася на увазі магія, хоча, от халепа, заповіді про гріховність чаклунства не існує. Я б навіть сказала, не чаклунства, а художньої літератури. Тому що Гаррі Поттер, на превеликий жаль усіх поттероманів, це вигадка! Можна перестати чекати листа з Гогвартса – він не прийде.

Ну, так чому це така страшна проблема? Настільки страшна, що одного разу в мене була дуже неприємна розмова, коли на мене кричали у власному домі, бо я мала необачність сказати, які це хороші книги якраз для дітей. На мій аргумент, чи не варто забороняти вчити у школі українську міфологію з тою ж таки магією, відповіді я не отримала.
Continue reading “Що за проблема з Гаррі Поттером і релігією?”

Культ списування. Іще раз про нашу погану освіту

Одна річ, яку я ніколи не могла зрозуміти. В нас так часто люблять говорити, що ми найрозумніші, найкмітливіші і взагалі такі всі хороші і пухнасті. Ми читаємо найбільше. І мова наша наймилозвучніша. І вчені наші винайшли все на світі. І взагалі, кожен винахід чи досягнення, яке тільки існує в світі, то все ми! Тим не менше реальність, з якою мені наразі довелося зіткнутися, виявилася абсолютно протилежною. І говорити я буду зокрема про нашу систему освіти.

Вчителі хочуть працювати лише з відмінниками, яким вдруге пояснювати не треба. Учні, мов дикі, готові вигризати хороші оцінки (а насправді самі циферки) сльозами і випрошуванням, приводять батьків, зрештою тупо платять за оцінки. Вчителя вважають хорошим, якщо він не напрягає і легко ставить хороші оцінки. Списування стало настільки звичною справою, що учнів, які не списують, зневажають та висміюють. Вчителі під час контрольних “вчасно” виходять з кабінету і підсміюються, що дали списати.

Ні, ви не подумайте! Я б з радістю повірила, що це лише моя школа та універ були настільки прогнилими, і що в інших навчальних закладах все нормально, але… Чи це в мене школа була погана? Та ні, на той час вважалася найкращою (чи одною з) в районі. Універ не той? Один із двох найкращих в місті. Факультет поганий? Чула достатньо страшилок про те, що де-інде було ще гірше.

Ну то чому? Чому я постійно відчуваю цей когнітивний дисонанс?

Чому моя учениця вирячилася на мене очима вже навіть не квадратними, а гексагональними, коли я сказала:

– А, може, не треба тобі шпаргалки?

– Але… але ж всі повинні мати шпаргалки! Як я без шпаргалки? Continue reading “Культ списування. Іще раз про нашу погану освіту”