Критика української книги

Допис цей буде не зовсім про критику (незважаючи на назву), а про дискусію довкола українських книг. Сьогодні я передивлялася на фейсбуці чергову фан-групу по Гаррі Поттеру і подумала, наскільки це дивовижно, що книга ніби написана і прочитана купу років тому, а шанувальники її не перестають обговорювати та аналізувати сюжет і персонажів. Скільки існує цікавих фан-теорій та хедканонів. Скільки вже сюжетних дірок знайшли та виставили претензією Дж.К. Роулінг. І робиться це все не зі зла, не з придиркою, а від великої любові до цих книг. Справді, я пам’ятаю цілу купу цитат з того ж Гаррі Поттера завдяки тому, наскільки активно їх поширюють шанувальники.

І тоді мені стало цікаво, а чи роблять так само з українською книгою?

Недавно я читала “Баборню” Мирослава Лаюка, і ця книга розбурхала в мені цілу купу емоцій та думок. А ще більше виникло питань, які дуже хотілося з кимось обговорити. Тільки, от халепа! Куди мені йти з цим своїм бажанням поспілкуватися? Шукати якісь групи книжкових клубів в надії, що вони вже прочитали цю книгу і теж хочуть про неї подискутувати? До інших блогерів під їхні рецензії? А що робити, якщо мій коментар залишився останнім, а питань та думок ще багато?

Як провокувати людей до цих дискусій? Чому я їх не бачу в україномовному інтернеті? Де вони ховаються? Чи не ховаються, а просто я погано шукаю?

В мене вже не раз виникало бажання організувати такі дискусії у вигляді скайп-чатів. Цікаво було б і влаштовувати лайф-стріми на ютубі. Запрошувати інших читачів і обговорювати, обговорювати… Годину, півтори, дві… А потім продовжувати в коментарях. Але для того, мабуть, треба знайти таких же прискіпливих читачів, яким бракує спілкування, щоб не здавалося, що я набридаю комусь цими балачками.

Чи можливо щось таке в укрнеті?

Та й узагалі мені здається, що якби читачі саме так і поводилися зі своїми улюбленими книгами, то українська книга була б набагато-набагато популярнішою.

Стенд-елоун рецензії та критику у нас вже можна відшукати, а де продовження? Де цитати та цікаві думки і теорії, які йдуть жити своїм життям, привертають до себе увагу та ведуть нових читачів до книги?

І чи це лише мені на таке щастить, чи справді, щоразу коли трапляється якась цитата сучасного українського письменника, то все про політику, а не з його книги?

Ось так задала купу питань без надії отримати на них відповіді. Мені казали, що це пасивна поведінка і, якщо я хочу отримати відповідь на своє питання, то треба безпосередньо звертатися до людини “ось тут я написала, іди прокоментуй”. Тільки мене це все засмучує, бо здається, що якщо без цього штурхана люди не хочуть реагувати чи озвучувати свої думки, то, може, і нема ніяких думок, не зачепило, байдуже.

Advertisements

Про гугл, критичне мислення та метеликів

В мене є така хороша звичка завжди все гуглити. Щоразу, коли натрапляю на якусь новину чи просто інформацію, яку хочеться прокоментувати чи поширити, в першу чергу я йду в гугл, перевірити, а чи справді це так. А якщо виникає якесь питання, то я буду його гуглити вздовж та впоперек, щоб воно не звучало ну вже зовсім тупим, коли прийду з ним на квору чи реддіт. Типу, щоб не було за що сказати мені “Тебе що в гуглі забанили?”. І найчастіше я таки сама знаходжу відповіді на ті свої тупі чи не дуже питання, так що відпадає будь-яка потреба ще кудись іти і в когось просити допомоги.

Це відголоски мого перфекціонізму та страху перед помилками. В минулому був за мною такий гріх, що я, якщо вже мала якусь точку зору, то відстоювала її фанатично. А кожна нова інформація була для мене ледь не “прозрінням”. Я була тоді дуже довірливою, а життя ще не навчило мислити критично. Коли згадую себе з тих часів, то часто соромно за ті стереотипи та хибні переконання, які так тоді захищала.

На моє щастя, була тоді в мене іще одна противна риса характеру. Мені не було достатньо просто мати свою точку зору, яку я вважаю правильною. Мені треба було знати на цю тему все. І я копала, копала, поки не докопувалася до логічних помилок та “прірв у знаннях” (як любив казати один мій викладач) тих, хто скормлював мені ті “істини”.

Отаке цікаве спостереження. Якщо достатньо довго та ретельно досліджувати помилкове вчення, навіть без розглядання протилежної точки зору, можна побачити, наскільки сама його суть суперечить тій обгортці, в якій воно подається. Можливо, саме тому й жартують, що найшвидший спосіб стати атеїстом – це прочитати Біблію.

Після того, як я ось так кілька разів розчарувалася в своєму світогляді, то навчилася з підозрою читати заголовки в інтернеті та, перед тим як формувати свою думку, цікавитися, а що там про це пишуть і які взагалі аргументи “за” та “проти”.

З тою купою інформації, яка щодня з’являється в інтернеті, дуже легко начитатися “розумних” статей та почати вважати себе експертом в тому, про що насправді маєш дуже приблизне поняття. Цікаво, що про проблему аналогічну й водночас протилежну писав Карл Саган в своїй книзі “Світ, наповнений демонами”. Там він розповідав про свою розмову із одним таксистом – людиною простою, але дуже допитливою та начитаною. Цей таксист хотів розбиратися в науці, але з доступної інформації мав лише псевдо-наукові телепередачі та літературу для масового споживача. Там проблема полягала в тому, що людина не мала звідки взяти хорошу та легку для сприйняття наукову інформацію. З того часу Карл Саган та його послідовники зробили дуже багато для популяризації науки. Було написано багато книг, зроблено науково-популярних фільмів. Вся ця робота й досі триває і, мабуть, ніколи не завершиться.

Тепер проблема вже в тому, що інформації занадто багато і треба вміти її фільтрувати. Треба вчитися мислити критично та розпізнавати зернятка правди серед купи мотлоху. Цьому своїх читачів намагається навчити Ася Казанцева. В неї навіть назва книги дуже влучна – “В інтернеті хтось помиляється!”. І теми розділів, мов на замовлення: ГМО, вакцинація, веганство, еволюція проти креаціонізму. Дуже тішить мене в цій книзі, що до кожного розділу є список використаних джерел із 30-40 позицій.

Таких книг має бути набагато більше! І я з острахом підозрюю, що на ринку україномовних книг наразі, крім Казанцевої, нема кого іще почитати. Принаймні гугл мені тут підказує, що ані Карла Сагана, ані Ніла Деграсс Тайсона українською ще не перекладали. Про Гітченза з Докінзом я навіть на згадую. Не знаю, що б то мало трапитися, щоб їх у нас видали.

Зараз я підписана ще й на двох ютуберів, які також займаються розвінчуванням стереотипів. Впевнена, що аналогічних каналів є набагато більше, але я наразі дивлюся лише ось ці. Перший канал англомовний – Myles Power. Другий російськомовний – TrashSmash. З того другого каналу особливо раджу переглянути відео про інтернет-піратство. Я захоплююся такими людьми, в яких є достатньо розуму та витримки, щоб рятувати цей світ від дурості.

А починався весь цей допис з того, що я хотіла розповісти про метелика бражника, якого побачила сьогодні в своєму дворі. Таких ще називають метеликами-колібрі. Вперше цього диво-звіра я побачила років 15 чи 20 тому в Ужгороді і тоді, мала та наївна, подумала, що то справді колібрі. А коли вдруге за життя трапилася мені така нагода, я не розгубилася і зробила відео з наміром запитатися на реддіті, що це таке. Ну, а що було потім, самі можете здогадатися. -___-”

Психологічні тести, самоцензура та порятунок світу

Останні кілька днів я займаюся тим, що заповнюю психологічний тест по КПТ. І справа навіть не в тому, що там двісті з лишком питань. Просто над кожним пунктом я так добряче замислююся, згадую собі різні випадки із життя і намагаюся припасувати до себе. І часто хочеться відповісти і так, і ні, і взагалі все навпаки. Цікаво, що і в самій інструкції до тесту написано, що можна твердження перефразовувати.

Так от, було там кілька питань про те, наскільки я прикидаюся перед іншими людьми, щоб їм подобатися (чи радше, щоб вони мене не відштовхували). І я згадала про те, як вже колись писала на тему самоцензури, зокрема тут у блозі.

Тоді я писала про те, як мимоволі почала фільтрувати себе в своїх блогодописах, щоб випадково не образити нікого занадто різкими чи категоричними думками. Мені соромно визнавати, але я навіть опускалася до того, щоб не писати свою справжню думку в рецензіях на книги і натомість дотримувалася нейтралітету. При тому всьому, що сама засуджувала інших за “політкоректність” у критиці книг.

Є такі питання, в яких не можна знайти “золоту” серединку, бо між білим і чорним не золото, а сірячина.

Хоча звісно трохи важко знову наважитися та дозволити собі писати так, як думаю. З акумульованого мною досвіду здається, що люди не дуже люблять, коли я озвучую їм свою думку. І справа часто не в самій інформації, а у її подачі. Дуже часто постфактум, коли на мене вже всі ображені, бачу, що коли я даю волю емоціям, то у співрозмовників складається враження, ніби я на них нападаю. Був навіть випадок, коли мені прямим текстом сказали, що те, що я в темі розбираюся, вони знають, але брати до уваги мою думку не будуть через те, яким тоном я її виразила.

І будь тут мудрий.

Недавно ще прослухала кілька подкастів з Невзоровим і помітила ось яку штуку. Невзоров відрізав на якийсь коментар про людей, які “несуть істину”, тим, що нема ніякої істини (з чим зрештою не можна не погоджуватися – все відносно і суб’єктивно). Але водночас сам Невзоров має свою чітку позицію, яку подає, як очевидний факт. Різниця тут напевно також в емоційному наповненні.

“Нести істину” – це один із симптомів синдрому рятівника світу, борця за справедливість, який вірить у якийсь примарний ідеал та надіється своїми вчинками привести світ до омріяної утопії. На противагу ж маємо циніка, який просто can’t deal with this shit.

Як висновок напрошується думка, що треба продовжувати робити свою справу, тільки при цьому скрутити градус емоцій та перестати думати, що “я змінюю світ на краще”.