Життєвий цикл проекту

Залізла я розгрібати стару поштову скриньку в пошуках одного вебсайту, де колись ще певно у 2009 році публікувала якісь свої фанфіки, а виявляється, що той вебсайт перестав існувати 1 жовтня 2014 року. І чому я не згадала про нього на рік швидше? Добре, що в мене ще зберігся рукописний екземпляр фанфіку, бо навряд чи я зараз згадаю, де тоді зберігала текст і чи зберігала взагалі.

Позгадувала і перейшлася ще по інших сайтах, де тоді реєструвалася, і так само майже всі посилання вже давно не актуальні. Проекти віджили своє та перестали існувати.

А скільки ще п’ять років тому було цікавих українських літературних форумів та вебсайтів? І де всі вони зараз? А просто форуми? Де? Куди поділися? Які з них залишилися? І як довго проіснують ті, які є зараз? Ще рік-два і теж позакриваються?

Так само і з блогами. Скільки разів я починаю вишукувати україномовні блоги, а виявляється, що багато з них вже рік-два-три як перестали оновлюватися. А перед тим “пожили” від сили, може, три роки.

Навіть з моїх власних проектів багато вже закинула. Старі блоги, форуми. Жоден із старих моїх проектів не проіснував довше двох років. Кидати їх було просто – я заводила іще один новий блог чи іще один новий форум, і про старі вже не згадувала. Лише з цим блогом я вже вирішила, що не хочу його закидати і навіть якщо буде довга пауза в ефірі, то повертатися буду сюди, а не заводити нову сторінку.

Для того, щоб розвинути будь-який проект з нуля, треба п’ять років. Такий його життєвий цикл. І чи проживе проект довше, залежить від того, яку він буде давати віддачу. Для форуму – це, безперечно, багато активних дописувачів. Для блогу – читачі та коментарі. Для бізнесу – прибуток, а для вебсайту – трафік. Якщо є така віддача, то проект може вже певний час побути й без нагляду, повертатися до нього легше навіть після невеликої перерви. Але ті перших п’ять років потрібні для того, щоб проект наповнити суттю, дати йому поживи у вигляді статей, інформації, популярності і чого там іще. І якщо це все добре приживається, то проект може жити своїми власними силами і треба буде хіба що періодично його підживлювати чи трохи коригувати його шлях.

Звичайно ж, я тут трохи все спрощую. Будь-яким проектом треба займатися і через десять років, і двадцять. Але можна погодитися, що набагато простіше працювати над проектом, який принаймні вже сам себе окуповує.

Advertisements

Про хлам і дописи з минулого

Розхламлюю свої чернетки в блозі і думаю.. Я вже згадувала тут про те, як хочу знову навчитися писати по факту і трішки з емоціями, не тільки в межах своєї “тематики”, а більше для себе. А виявляється в мене й були спроби таких дописів минулого року і навіть кілька місяців тому. Один такий допис я навіть опублікувала під гарячу руку, але майже одразу повернула назад у чернетки. Присоромила саму себе за надмірну емоційність, а допис був про те, як я минулого року випадково розчавила свій найперший улюблений Кіндл. Я тоді його так і назвала – Кіндлу капець.

До слова, той поламаний Кіндл так в мене і лежить у шухляді. Рука не підіймається викинути. Так само як важко буває чистити чернетки і викидати ідеї для дописів, які вже перехотілося писати. А якщо написано кілька абзаців, то взагалі таке не можу викинути. От і цей старий плач по втраченому Кіндлу перечитала і вирішила знову опублікувати. І так кумедно вийшло. Вордпрес той старий допис опублікував заднім числом, тому сьогодні я трохи помандрувала у минуле.

Важко розлучатися із старими спогадами. Усвідомлювати, що вже нічого не повернеш назад. Час минає. Все довкола змінюється.

Найкумедніше, що в мене ніколи не було проблеми з тим, щоб викидати у смітник неправильні ідеї чи погляди. Якщо я змінила свою думку, то за старе не чіпляюся. Але зі спогадами, з минулим так не можу.

Мабуть, найважче прощатися із матеріальним (так, наприклад, ми захламлюємо свої домівки старим непотребом) і тим, що змінилося не залежно від наших бажань. Коли самі йдуть з нашого життя певні люди чи вимушено змінюється ситуація, чому вже не зарадиш і з чим важко змиритися. Важко, бо не вважаємо це сміттям.

Коли речі, люди чи ситуації втрачають свою актуальність несподівано, ми не встигаємо пристосуватися до нового стану речей, тому й засмічуємо свій простір, життєвий, інформаційний та емоційний.

Внутрішній цензор, довгі статуси в фейсбуці та блог

to-blog-or-not-to-blog

Коли я лише починала вести свій перший блог у далекому 2008, то якось не задумувалася, хто мої дописи буде читати, тому писала все підряд. Про випадки із студентського життя, думки, емоції. Було кілька “проколів”, коли мене підловлювали на надмірній критиці люди, яких знала в реалі. Але мені було байдуже, та й було це, страшно згадати, аж один раз. Зрештою, навіть зараз я люблю казати, що якщо виникає бажання приховувати свої думки, то проблема не в тому, що хтось щось подумає, а в тих думках, які певно варто переосмислити.

А потім в якийсь момент в мене з’явився внутрішній цензор. Я видалила багато дописів, потім видалила той свій найперший щоденник на ліру, через півроку про все пошкодувала та повернула з архівів, але багато дописів все одно втратилися. Навіть в моєму наступному блозі на жж багато дописів приховано. Повертати в публічний доступ їх я не збираюся, бо написані вони були у не найкращий період в моєму житті. Занадто багато там образи та негативу.

Після того я стала якоюсь аж занадто обережною в своїх думках та висловлюваннях. Кілька разів перечитую написане і думаю, чи ніхто на це не образиться. Переймаюся надміру критичними коментарями. Хоча й не пишу нічого аж такого. Не дозволяю собі. Звідки це взялося? Не розумію.

Натомість “на емоціях” я дозволяю собі писати в фейсбук, хоча кожен такий довгий статус сам по собі мав би йти у блог. Там багато цікавих думок, які мені б не хотілося загубити. Деякі з цих статусів я навіть перекидаю у чернетки, хоча можна було б одразу публікувати дописами.

Крім цього, якби я не думала десять разів, чи варто щось публікувати, то писала б набагато частіше. Все одно в результаті ті дописи, які мене найбільше “мучили”, або взагалі не викликають ніякої реакції, або навпаки мають позитивні відгуки.

Класичний випадок для психотерапевта. Є над чим працювати.

Недавно на цю тему писала Яна Франк, але в контексті, що зле так сильно прив’язуватися до думки читачів. У тому сенсі, що не варто очікувати, що комусь блог буде потрібний більше, ніж самому блогеру. Не треба писати заради визнання. А якщо захочеться потім блог видалити, то не ображатися, якщо ніхто з читачів не хапає за руки та не відмовляє. Бо писати чи не писати – це особиста справа кожного.

Блог – це щось середнє між сайтом та щоденником. Сам сенс в тому, щоб там було трохи особистого від автора. Цей блог я починала з думкою, що тут буде все тільки “серйозно”, хоча тепер бачу, що потребую писати про буденне і не серйозне, не так сухо. Зрештою, якби в мене з самого початку не було такої потреби, в мене би й самого блогу не було. Одним словом, теги “блог” та “буденне” в мене вже є, тепер буду їх чимось наповнювати.