Раковий корпус. Олександр Солженіцин

%d1%80%d0%b0%d0%ba%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9

Ця книга офіційно займає в моєму рейтингу місце найдепресивнішої книги 2016 року. Тим не менше я із задоволенням прочитала “Раковий корпус” та дивуюся, чому так довго зволікала із книгами Солженіцина. Чомусь в мене було таке упередження, що твір буде важким для сприйняття. Й от позаминулого тижня я прослухала курс лекцій із психології, де професор Джордан Пітерсон так нахвалював Солженіцина, що я нарешті наважилася познайомитися із його творчістю.

Книга неймовірно насичена. Тут багато персонажів з різними долями та світоглядами. Але усіх їх об’єднує спільний ворог – рак. Солженіцин настільки достовірно описує реалії лікування онкологій в Радянському союзі 50х років, що навіть лікарю нема до чого вчепитися. Та це й не дивно, якщо зважати на те, що роман частково автобіографічний, а деякі персонажі навіть мають реальних прототипів. Continue reading “Раковий корпус. Олександр Солженіцин”

Advertisements

Ефраїм Севела | Мої улюблені письменники

Останнім часом я майже нічого не дочитую і не маю причини писати рецензії. Тому я вирішила започаткувати серію дописів про моїх улюблених письменників. Знаю, що на твітері я вже колись погрожувала написати про Девіда Седаріса, але сьогодні мені хочеться розповісти про Ефраїма Севелу.

З Ефраїмом Севелою я познайомилася абсолютно випадково. Одного разу в книгарні (коли в моєму районі ще були книгарні…) я натрапила на поличку з розпродажем. Книги там були до непристойності дешеві, тому, не довго думаючи, я забрала все. І серед тих книг мені трапився “Моня Цацкес – прапороносець”. Сюжет книги перегукувався із Швейком, але Гашек мені читався довго і моментами важко. Стиль Севели мені пішов набагато легше, сподобалися його персонажі та гумор. Тому наступного разу до книгарні я йшла вже конкретно за іншими книгами цього автора. Continue reading “Ефраїм Севела | Мої улюблені письменники”

Критика української книги

Допис цей буде не зовсім про критику (незважаючи на назву), а про дискусію довкола українських книг. Сьогодні я передивлялася на фейсбуці чергову фан-групу по Гаррі Поттеру і подумала, наскільки це дивовижно, що книга ніби написана і прочитана купу років тому, а шанувальники її не перестають обговорювати та аналізувати сюжет і персонажів. Скільки існує цікавих фан-теорій та хедканонів. Скільки вже сюжетних дірок знайшли та виставили претензією Дж.К. Роулінг. І робиться це все не зі зла, не з придиркою, а від великої любові до цих книг. Справді, я пам’ятаю цілу купу цитат з того ж Гаррі Поттера завдяки тому, наскільки активно їх поширюють шанувальники.

І тоді мені стало цікаво, а чи роблять так само з українською книгою?

Недавно я читала “Баборню” Мирослава Лаюка, і ця книга розбурхала в мені цілу купу емоцій та думок. А ще більше виникло питань, які дуже хотілося з кимось обговорити. Тільки, от халепа! Куди мені йти з цим своїм бажанням поспілкуватися? Шукати якісь групи книжкових клубів в надії, що вони вже прочитали цю книгу і теж хочуть про неї подискутувати? До інших блогерів під їхні рецензії? А що робити, якщо мій коментар залишився останнім, а питань та думок ще багато?

Як провокувати людей до цих дискусій? Чому я їх не бачу в україномовному інтернеті? Де вони ховаються? Чи не ховаються, а просто я погано шукаю?

В мене вже не раз виникало бажання організувати такі дискусії у вигляді скайп-чатів. Цікаво було б і влаштовувати лайф-стріми на ютубі. Запрошувати інших читачів і обговорювати, обговорювати… Годину, півтори, дві… А потім продовжувати в коментарях. Але для того, мабуть, треба знайти таких же прискіпливих читачів, яким бракує спілкування, щоб не здавалося, що я набридаю комусь цими балачками.

Чи можливо щось таке в укрнеті?

Та й узагалі мені здається, що якби читачі саме так і поводилися зі своїми улюбленими книгами, то українська книга була б набагато-набагато популярнішою.

Стенд-елоун рецензії та критику у нас вже можна відшукати, а де продовження? Де цитати та цікаві думки і теорії, які йдуть жити своїм життям, привертають до себе увагу та ведуть нових читачів до книги?

І чи це лише мені на таке щастить, чи справді, щоразу коли трапляється якась цитата сучасного українського письменника, то все про політику, а не з його книги?

Ось так задала купу питань без надії отримати на них відповіді. Мені казали, що це пасивна поведінка і, якщо я хочу отримати відповідь на своє питання, то треба безпосередньо звертатися до людини “ось тут я написала, іди прокоментуй”. Тільки мене це все засмучує, бо здається, що якщо без цього штурхана люди не хочуть реагувати чи озвучувати свої думки, то, може, і нема ніяких думок, не зачепило, байдуже.