Позначки

Я зрозуміла, звідки в мене взялася ось ця установка “підтримуй українське” і чому я ніяк не можу її позбутися…

Як каже професор Джордан Пітерсон, людина повинна знайти свого “мертвого батька” та врятувати його із черева кита (аналогії з біблійними історіями та Піноккіо).

“Мертвий батько” – це наша культура. Врятувати його означає взяти з тієї культури все найкраще та зберегти.

По суті це все зводиться до того, щоб знати своє коріння.

Але в мене така проблема, що мене так не виховували. Мене не вкорінили у цю культуру змалку, тому все своє свідоме життя я намагалася сама це зробити… Всі ті мої форумні рольові ігри, перекладацькі проекти, блоги, ютуб… Все те, що я робила і писала українською – це була моя спроба вкорінитися у власну культуру.

Але моє коріння не прижилося. Всі мої спроби виявилися марними.

Сьогодні мені нарешті вдалося це зрозуміти і пояснити собі, чому мені так гірко щоразу дивитися на патріотів з їх акціями “підтримуй українське”. Чому я раз за разом намагаюся щось таке створити сама. Чому мені нічого не вдається. І чому я знову і знову повертаюся до тої дохлої конячки та намагаюся її реанімувати.

Я не виросла в своїй власній культурі, а зараз вона сама мене не приймає.

І так, тут я знову пишу про фідбек. Якщо нема жодної реакції, то експеримент не вдався. Байдуже, який там в нього прихований потенціал.

З такими думками я знову повертаюся до того, чи є сенс продовжувати писати українською… і зокрема робити той мій подкаст.

Тут на цій сторінці я буду писати, бо думок занадто багато. Як я вже колись писала, мені їх треба кілька разів виплюхнути перед тим, як заспокоюся.

Але робити подкаст не бачу сенсу і не маю часу.

_______

Вчора я багато думала про свого “мертвого батька” та як же мені його врятувати… і чи, може, ліпше прислухатися до поради і кинути того коника? Тоді я пішла гуглити деякі цитати Джордана Пітерсона і дочиталася, чому ж це все-таки важливо. Цікаво, що тут аналогія з Піноккіо.

Людина повинна врятувати свого мертвого батька із черева кита, щоб не бути маріонеткою-віслюком.

Нагадаю, що це означає… Батько – це культура. Щоб його врятувати, треба взяти від нього все найкраще та зберегти. Знати своє коріння.

Я почала думати про те, чому ж ми такі всі маріонетки… ніби ж ми зберігаємо свою культуру? Чи ні? Чи зберігаємо, але не ті її частини?

Що таке українська культура? Український менталітет? Українська духовність?

Чим вона проявляється? Як ми її бережемо? А, може, навпаки руйнуємо, але завуальовано називаємо це “патріотичним вихованням” і т.д.?

Те, що найбільше відштовхує мене від української культури – це агресивний патріотизм та засоромлення всіх, хто “не правильно” любить Україну. А ще хизування здобутками тих українців, яких по суті вижили з власної країни злидні та байдужість (чи пасивність).

Коли я балакала тоді з тою твітерянкою про політику, зайшла мова й за еміграцію. Вона тоді написала “Хай валять!”, і якось мені від тої її відповіді стало так гірко-гірко. Та ж не від хорошого життя вони “валять”… Часом вже просто сили не залишається дивитися на цю нашу руїну у вишиванці і слухати натхненні промови з декламуванням віршів у Верховній Раді, так ніби то найважливіше…

Так ніби людині має бути соромно за те, що їй хочеться їсти, бо треба думати про “духовне”.

Ми так багато думаємо та балакаємо про нашу культуру, але на практиці виходить так, що жодні із тих потуг не рятують нашого “мертвого батька”. Що ж ми робимо не так? І коли ж нарешті проклюнеться свідомість то зрозуміти і змінити щось у своїй риториці та поведінці?

Коли ми почнемо про це не просто говорити, а й спілкуватися. Бо зараз в нас багато лозунгів, але нема розмови.

Коли ж почнеться ця така необхідна доросла та виважена розмова про те, чому все так погано і що з тим робити?

Advertisements