Позначки

, ,

%d1%80%d0%b0%d0%ba%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9

Ця книга офіційно займає в моєму рейтингу місце найдепресивнішої книги 2016 року. Тим не менше я із задоволенням прочитала “Раковий корпус” та дивуюся, чому так довго зволікала із книгами Солженіцина. Чомусь в мене було таке упередження, що твір буде важким для сприйняття. Й от позаминулого тижня я прослухала курс лекцій із психології, де професор Джордан Пітерсон так нахвалював Солженіцина, що я нарешті наважилася познайомитися із його творчістю.

Книга неймовірно насичена. Тут багато персонажів з різними долями та світоглядами. Але усіх їх об’єднує спільний ворог – рак. Солженіцин настільки достовірно описує реалії лікування онкологій в Радянському союзі 50х років, що навіть лікарю нема до чого вчепитися. Та це й не дивно, якщо зважати на те, що роман частково автобіографічний, а деякі персонажі навіть мають реальних прототипів.

Персонажі Солженіцина дуже різні. Тут все як у житті. Скільки людей – стільки й історій. І стільки ж трагедій. Шістнадцятилітній хлопчина-сирота Дьомка із саркомою кістки, який мріє вчитися в університеті. Студент-геолог із нищівною меланобластомою, який поспішає зробити якесь своє велике наукове відкриття. Юнак Прошка, який хоче працювати, а йому дають інвалідність та довідку “tumor cordis, casus inoperabilis”.

Крім драми лікарняної, на сторінках розгортається ще й драма ідеологічна.Солженіцин описує дивний період в історії СРСР – другу річницю після смерті Сталіна. Особливо цікаво за цим спостерігати на прикладі персонажа Павла Русанова. Він без зайвих роздумів проковтнув сталіністську ідеологію та викроїв за її мірками все своє життя. Навіть сина свого назвав Лаврентієм. Усі ці роки Русанов жив за правилами, й от раптом починає змінюватися саме поняття того, що таке “правильно”.

Дуже різко контрастує з ним персонаж Олега Костоглотова, який навпаки був жертвю цієї гнилої системи. Він змарнував свою юність – спершу у в’язниці, а тоді у вигнанні “навічно”. В історії Костоглотова мене найбільше розчулила його дружба із подружжям лікарів, таких же вигнанців як і він. Навіть більше, ніж його невдалі любовні походеньки. Іще один момент, який мене здивував, це те, що Костоглотову виявилося лише 34 роки. Не знаю чому, але із знайомства з цим персонажем мені він здався старшим, десь такого ж віку як і Русанов, тому мене трохи спантеличило те, коли він пішов “в гості” до чергової медсестрички студентки Зої (і те як радо вона його прийняла). І чим більше я взнавала про цього персонажа, тим більше росло моє обурення за те, скільки разів доля його нагинала. Але Костоглотов не той персонаж, якому хочеться співчувати. Він занадто гордий і все одно того співчуття не прийме.

В перипетіях своїх персонажів автор зачіпає багато цікавих тем. Вони переймаються політикою та світоглядом, навіть балакають про сенс буття. Цікаво Солженіцин зачіпає тему освіти. Але найбільше мене, мабуть, вразили міркування його персонажів про медицину. Зокрема сімейного лікаря та те, яким чином має оплачуватися його праця. Коли я дійшла до цього моменту, то зупинилася і не могла читати далі (хотілося підійти до деяких наших активістів та дати їм цією книжкою по голові). П’ятдесят років тому Солженіцин так влучно та зрозуміло все написав про “принади” безкоштовної медицини. Тому мене дивує, чому досі ще так багато людей живуть цими ілюзіями.

Хочеться усім в обов’язковому порядку виписати Солженіцина для профілактики усіляких фантазій на тему світлого соціалістичного майбутнього. І взагалі більше говорити про це, знати, які думки рояться у головах людей і особливо молоді. А потім усі ці думки критикувати. Щоб розуміти, що відбувається і  не повторювати помилок минулого.

Advertisements