Нові блоги. Нові горизонти

Я завела собі новий “професійний” блог на вордпресі. Ділитися посиланням тут не буду, бо кому воно треба? Але маю хороше передчуття. Блог буде в основному для фрілансерсько-письменницьких записів, щоб шукати замовників і продавати свої книги (коли такі будуть). Сьогодні півранку займалася оформленням. Далі ще хочу зробити сторінку з послугами та посиланнями на всяке різне.

Останні кілька днів були дуже напружені. Багато роботи. Позавчора довелося сидіти до четвертої ранку, хоча й обіцяла собі більше такого не робити. Але цього разу обставини виявилися сильнішими від мене. Вчора вже легше. В розвалочку зробила одне маленьке замовлення і ввечері перед сном навіть трохи пописала “для себе”. Правда, потім фейсбучний друг вв’язав мене у дискусію на тему, в яку країну ліпше емігрувати і як то зробити. Йому подобається Німеччина. Мені, з особистих причин, імпонує Польща. В будь-якому випадку, дійшли до висновку, що треба працювати.

Ось так відверто пишу тут в блозі про такі речі, хоча мама й застерігає не муляти очі, бо “позаздрять і нічого не вдасться”. Але я спостерігаю таку тенденцію, що ніякі “злі очі” ні на що не впливають. Якщо і не вдається виконати щось задумане, то для того бувають інші об’єктивні причини. І найчастіше все йде за планом і рівно настільки, наскільки я старалася і працювала. Зробила б більше, то би й мала б більше.

Головне, що моя діяльність вже не здається мені безвекторною.

Advertisements

Кому вони потрібні, українські блогери?

Я вже закинула свій блог, бог знає, скільки місяців тому. Останні дописи взагалі були в режимі закритого щоденника. Тепер я все переважно приходжу сюди вилити думки і нікому їх більше не показувати. Після трьох з половиною років відносно активного ведення блогу, я розчарувалася в українській блогосфері, вирішила, що нікому того не треба, і поставила блог на паузу.

Але маю зізнатися, що мені приємно час від часу дивитися на свою статистику і бачити, що блог ще читають. Знаходять його у гуглі за різними запитами типу “як писати оповідання” чи “класика української літератури”.

Сьогодні я навіть надибала один із своїх дописів, процитований в блозі якоїсь бібліотеки. Було трохи “дико” бачити про себе “блогер Галина”. Я ж себе не вважаю блогером. Я так просто, не серйозно.

Блоги – це дуже класна штука. Але зараз навіть в англомовному інтернеті вони вже почали відходити на другий план. Зараз більш актуальні ютуб канали та продвинуті профілі в соцмережах. Частково це пов’язано, мабуть, із тим, що таке легше монетизувати.

Здається, що вічно існуватимуть подкасти. Тут ще й додається плюсом те, наскільки легко сприймається така інформація. Завантажив подкаст собі на телефон і далі слухаєш, паралельно порпаючись у роботі, прибираючи чи кермуючи машиною. Ті ж відео на ютубі я так само вже давно просто слухаю (тому мені було дуже смішно, коли один горе-письменник примхливо зауважив мені, що ютуберка, яку я порадила йому подивитися, відео нарізає із фрагментів, тому зображення дуже “скаче” – чесно, якби він мені не сказав, я би того досі не знала, я ж її фоном вмикала).

Читати ми ніби вже й не маємо часу. Скорочується етеншен спен (от гуглила ж недавно, як то буде українською, і не пам’ятаю). Одним словом, ми неуважні. Все має бути чітко і коротко. Або так, щоб не завадило мультитаскінгу.

Особисто я не люблю усі ці теорії про покоління кліпового мислення. Але ж, курва, трохи правди в тому є. Чи, може, то від старості?