Де мене шукати в інтернеті

Цей блог більше не оновлюється, тому додаю посилання на місця, де можна мене почитати (чи послухати) в інтернеті.

ФБ сторінка “Гніздечко Гальці” – https://www.facebook.com/halcja/

Ютуб канал “Гніздечко Гальці” – https://www.youtube.com/channel/UC3r0-dBJSBBZi4ZefM229rA
Навчальний канал (англ мова) – https://www.youtube.com/user/halynaryf
Англомовний канал – https://www.youtube.com/channel/UCKeEM8VuXM8DVtPuGjakjNg

Англомовний блог Halcja’s Place – http://halcja.blogspot.com/
Мала проза та вірші (англ) – https://medium.com/@halynaryfyak
Творче (укр) – https://www.wattpad.com/user/HalynaR

Твіттер – https://twitter.com/Halcja
Інстаграм – https://www.instagram.com/halcja/

Мої ілюстрації:
Shutterstock – https://www.shutterstock.com/g/Halene?rid=4265419&utm_medium=email&utm_source=ctrbreferral-link
Redbubble – https://www.redbubble.com/people/Halcja/shop?asc=u

Моя крамничка
Etsy – https://www.etsy.com/shop/halcja

FB 07-08 кві 2017 | патріотизм та наша культура

Позначки

Я зрозуміла, звідки в мене взялася ось ця установка “підтримуй українське” і чому я ніяк не можу її позбутися…

Як каже професор Джордан Пітерсон, людина повинна знайти свого “мертвого батька” та врятувати його із черева кита (аналогії з біблійними історіями та Піноккіо).

“Мертвий батько” – це наша культура. Врятувати його означає взяти з тієї культури все найкраще та зберегти.

По суті це все зводиться до того, щоб знати своє коріння.

Але в мене така проблема, що мене так не виховували. Мене не вкорінили у цю культуру змалку, тому все своє свідоме життя я намагалася сама це зробити… Всі ті мої форумні рольові ігри, перекладацькі проекти, блоги, ютуб… Все те, що я робила і писала українською – це була моя спроба вкорінитися у власну культуру.

Але моє коріння не прижилося. Всі мої спроби виявилися марними.

Сьогодні мені нарешті вдалося це зрозуміти і пояснити собі, чому мені так гірко щоразу дивитися на патріотів з їх акціями “підтримуй українське”. Чому я раз за разом намагаюся щось таке створити сама. Чому мені нічого не вдається. І чому я знову і знову повертаюся до тої дохлої конячки та намагаюся її реанімувати.

Я не виросла в своїй власній культурі, а зараз вона сама мене не приймає.

І так, тут я знову пишу про фідбек. Якщо нема жодної реакції, то експеримент не вдався. Байдуже, який там в нього прихований потенціал.

З такими думками я знову повертаюся до того, чи є сенс продовжувати писати українською… і зокрема робити той мій подкаст.

Тут на цій сторінці я буду писати, бо думок занадто багато. Як я вже колись писала, мені їх треба кілька разів виплюхнути перед тим, як заспокоюся.

Але робити подкаст не бачу сенсу і не маю часу.

_______

Вчора я багато думала про свого “мертвого батька” та як же мені його врятувати… і чи, може, ліпше прислухатися до поради і кинути того коника? Тоді я пішла гуглити деякі цитати Джордана Пітерсона і дочиталася, чому ж це все-таки важливо. Цікаво, що тут аналогія з Піноккіо.

Людина повинна врятувати свого мертвого батька із черева кита, щоб не бути маріонеткою-віслюком.

Нагадаю, що це означає… Батько – це культура. Щоб його врятувати, треба взяти від нього все найкраще та зберегти. Знати своє коріння.

Я почала думати про те, чому ж ми такі всі маріонетки… ніби ж ми зберігаємо свою культуру? Чи ні? Чи зберігаємо, але не ті її частини?

Що таке українська культура? Український менталітет? Українська духовність?

Чим вона проявляється? Як ми її бережемо? А, може, навпаки руйнуємо, але завуальовано називаємо це “патріотичним вихованням” і т.д.?

Те, що найбільше відштовхує мене від української культури – це агресивний патріотизм та засоромлення всіх, хто “не правильно” любить Україну. А ще хизування здобутками тих українців, яких по суті вижили з власної країни злидні та байдужість (чи пасивність).

Коли я балакала тоді з тою твітерянкою про політику, зайшла мова й за еміграцію. Вона тоді написала “Хай валять!”, і якось мені від тої її відповіді стало так гірко-гірко. Та ж не від хорошого життя вони “валять”… Часом вже просто сили не залишається дивитися на цю нашу руїну у вишиванці і слухати натхненні промови з декламуванням віршів у Верховній Раді, так ніби то найважливіше…

Так ніби людині має бути соромно за те, що їй хочеться їсти, бо треба думати про “духовне”.

Ми так багато думаємо та балакаємо про нашу культуру, але на практиці виходить так, що жодні із тих потуг не рятують нашого “мертвого батька”. Що ж ми робимо не так? І коли ж нарешті проклюнеться свідомість то зрозуміти і змінити щось у своїй риториці та поведінці?

Коли ми почнемо про це не просто говорити, а й спілкуватися. Бо зараз в нас багато лозунгів, але нема розмови.

Коли ж почнеться ця така необхідна доросла та виважена розмова про те, чому все так погано і що з тим робити?

.

Сьогодні я поставила собі вордпрес аплікацію на смарт і весь ранок боролася із спокусою щось написати у блог. Якщо ви зараз це читаєте, то я таки не втрималася. Я дуже зациклююся на одних і тих самих речах. Повертаюся до “мертвих” проектів навіть через кілька років та з сумом згадую, як колись було класно і думаю, чому той проект тоді загнувся. Але тепер я намагаюся себе більше стримувати, щоб не починати раз за разом товкти ту дохлу конячку. Вдається із перемінним успіхом.

Цей блог я не оновлювала вже, здається півроку, може, трохи менше. Я продовжувала писати час від часу на фб сторінці, що також привело до самих розчарувань. Це був мій “мертвий батько”, якого треба було врятувати із черева кита.

Десь з місяць я трохи подурачилася із “розвитком” укрютубу, але засилля тролів та загальна байдужість (де я вже про це чула?) вкотре мене розчарувала. Я певний час робила напівспонтанні відео, щоб трохи викинути з голови думки, і зараз ніби й збираюся продовжувати, але розумію, що не треба і не варте воно того.

Чому я так сильно на тому всьому зациклююся? В мене і без укрблогосфери є чим зайнятися.

Але ніби хочеться виразити ось цю претензію. Вам байдуже! Хоча знаю, що проігнорують. Коло замикається.

Плани 2017

Позначки

Мабуть, трішки із запізненням, але я вирішила написати про свої плани на новий 2017 рік. Сформулювати і зафіксувати, щоб потім через рік можна було подивитися, що з того вдалося чи не вдалося реалізувати. Ну, і просто нагадування собі, бо якщо триматиму ці думки лише в голові, то з великою ймовірністю через певний час я знову повернуся до старих звичок та буду робити все “як завжди”, а не як би хотілося. А в такому випадку й результати будуть очікувано “як завжди”.

Читацьке

Цього року я вирішила не підписуватися на челенджі і читати стільки, скільки читається. Класика та нон-фікшн. Аудіокниги. Старатися уникати свої guilty pleasure теми та не читати погані книги лише для того, щоб подивитися на те, наскільки вони погані. Взагалі думаю, що можна було б скласти собі свій власний список must read, після якого знову дозволю собі зачитуватися радянською пропагандою, підлітковими романами та претензійним сучукрлітом. З такого типу шлаком в мене стосунки love to hate, але від хорошої літератури користі буде більше.

Блог

Минулого року я писала мало. Цього року писати хочеться іще менше. Тобто не дуже хочеться писати. Якщо раніше мені хотілося писати, але внутрішній цензор не дозволяв, то тепер з цензором я вже більш-менш впоралася, але не бачу своєї цільової аудиторії, якій би були потрібні мої потуги. А якщо писати це все для себе, то з таким же успіхом можна й просто з котом побалакати. Ну, і так, мене страшенно дратує, коли на ті ж самі теми із запізненням починають писати інші та отримують на це ту реакцію, якої я видно не заслужила. Дратує бачити у своїй стрічці новин перепости від “друзів” тем, про які я писала місяць-два чи й рік тому, і на які не отримала жодного коментаря і якусь жменьку переглядів. Роблю висновок, що тема цікава, тільки я не вмію про неї написати. В такому випадку мені простіше тримати свої думки при собі.

Ютуб

Наразі плани тільки в планах в зв’язку із технічними нюансами.

Робоче

Не панікувати, шукати свої теми, напрацьовувати портфоліо.

 

Ну, і все інше, чого мені бракує, шукати. Десь же воно має бути?

Раковий корпус. Олександр Солженіцин

Позначки

, ,

%d1%80%d0%b0%d0%ba%d0%be%d0%b2%d1%8b%d0%b9

Ця книга офіційно займає в моєму рейтингу місце найдепресивнішої книги 2016 року. Тим не менше я із задоволенням прочитала “Раковий корпус” та дивуюся, чому так довго зволікала із книгами Солженіцина. Чомусь в мене було таке упередження, що твір буде важким для сприйняття. Й от позаминулого тижня я прослухала курс лекцій із психології, де професор Джордан Пітерсон так нахвалював Солженіцина, що я нарешті наважилася познайомитися із його творчістю.

Книга неймовірно насичена. Тут багато персонажів з різними долями та світоглядами. Але усіх їх об’єднує спільний ворог – рак. Солженіцин настільки достовірно описує реалії лікування онкологій в Радянському союзі 50х років, що навіть лікарю нема до чого вчепитися. Та це й не дивно, якщо зважати на те, що роман частково автобіографічний, а деякі персонажі навіть мають реальних прототипів. Читати далі